Німецьке мистецтво початку XX століття подарувало світові чимало яскравих танцівниць і новаторок сцени – від загадкової Марі Вігман до ексцентричної Аніти Бербер. Їхні виступи ламали академічні канони, змішували танець із театром, перетворювали сцену на простір свободи. Серед усіх імен особливо вирізняється Валеска Герт (Valeska Gert) – жінка, яка випередила свій час і, за словами Вольфганга Мюллера, стала однією з найвпливовіших митців епохи. Далі на berlinski.
Танцівниця, акторка, зірка кабаре, власниця бару та авторка книжок, Валеска уособлювала енергію та бунтівний дух Берліна Веймарської доби. Вона створила власний напрям – “гротескний танець”, в якому поєднала пластику, пантоміму та акторську експресію. Курт Тухольський називав її виступи найзухвалішими з усіх, які коли-небудь бачили на сцені, бо вона відкидала буржуазні умовності, висміювала соціальні ролі, шокувала й зачаровувала водночас. Мистецтво Герт розділяло публіку, але саме ця полярність зробила її легендою.
Танець проти правил
Майбутня зірка Гертруда Валеска Самош народилася у січні 1892 року у Берліні у заможній єврейській родині. З дитинства відчувала внутрішній спротив до будь-яких норм – і суспільних, і культурних. З 7 років займалася балетом, але традиційна школа швидко набридла, і дівчина кинула навчання, прагнучи свободи, якої не давали правила. До 23 років навчалася акторської майстерності й техніці руху у відомої німецької акторки Марії Мойсі (Maria Moissi), яка одразу ж помітила яскраву індивідуальність учениці. Зірка театру порадила звернутися до танцівниці Ріти Саккетто (Rita Sacchetto), відомої завдяки своїм вишуканим “живим картинам”. Та замість очікуваної грації Герт принесла на сцену бурю. Пізніше вона згадувала у своїй автобіографії “Mein Weg”, як пошила костюм із помаранчевого шовку, щоб кулею вилетіти з-за лаштунків і продемонструвати шалений танець. Глядачі вітали таку новинку гучними оплесками та вигуками.
Цей виступ у 1916 році під назвою “Танець в апельсині” став сценічним дебютом Валески та її викликом модному тоді напрямку “Ausdruckstanz” – експресіоністському танцю, який вимагав духовної піднесеності. Герт зневажала “буржуазний танець” і вважала його фальшивим. Зухвалий дебют відчинив двері до Мюнхенського театру-студії Отто Фалькенберга, де Герт здобула характерні ролі й познайомилася з експресіоністами, які критикували реальність через гротеск. Там відшліфувала свій стиль, навчилася ловити жести та вирази обличчя й збільшувати їх до гротеску. До середини 1920-х років Валеска вже сформувала власну естетику: висміювала суспільні ролі, пародіювала культурні стереотипи – від танцюристів чарльстону до боксерів. Її рухи – різкі, ламані, викривлені – стали метафорою абсурду тодішньої сучасності.
Гротеск і критика
Як зазначала дослідниця Сідні-Джейн Нортон (Sidney-Jane Norton), Герт ввела у танець мову масової культури, використовуючи її як зброю проти буржуазної моралі. Кожен номер був короткою карикатурою на сучасне життя, яка водночас і приваблювала, і шокувала глядачів. Танцівниця робила те ж саме, що й Бертольт Брехт у театрі: руйнувала ілюзію, змушуючи публіку мислити. Недарма, коли вони зустрілися, Брехт сказав Герт, що епічний театр є тим, що вона створила у танці. Валеска стала першою танцівницею, яка перетворила сцену на простір соціальної критики. Її героїнями були маргінальні особистості, яких не бачили або не хотіли бачити. У відомій серії “Канай” акторка зіграла повію настільки відверто, що одного разу виступ завершився втручанням поліції.
Перформанс у революції
Фото: кадр із фільму “Безрадісна вулиця”
У 1920-х роках Валеска Герт стала сенсацією берлінського андеграунду. Її ім’я згадували разом із дадаїстами та сюрреалістами, танцівницю порівнювали з живими скандалами кабаре, а згодом – із Лорі Андерсон. Герт виступала у кабаре Брехта “Червоне ревю”, гастролювала по Європі – від Парижа до Лондона, переносила свої експерименти у кінематограф. Фільмувалася разом із молодою Гретою Гарбо у стрічці “Безрадісна вулиця” у 1925 році, з Луїзою Брукс у “Щоденнику загубленої дівчини” у 1929 році, У першій екранізації “Тригрошової опери” Брехта у 1931 році зіграла місис Пічум.
Та коли до влади прийшли нацисти, творчий зліт Герт рвучко обірвався через заборону. Єврейські кабаре зачинили, а її виступи затаврували “непатріотичними та дегенеративними”. Навіть міністр пропаганди Йозеф Геббельс згадав скандальну танцівницю у своїй книзі “Вічний єврей” як символ розбещеного мистецтва. Так Валеска Герт стала однією з перших вигнанок німецького авангарду. Вона вирушила до Лондона, але й там на неї чекала не сцена, а безвихідь емігрантки. У 1939 році спробувала шукати кращої долі у США, але невдало. Режисер Ернст Любич запросив Герт до Голлівуду, але після того, як танцівниця приїхала, спробувала виступати й назвала американських акторів листівками, а не людьми, охолов до співпраці.
Сатира, кабаре та неприйняття
Повернувшись до Нью-Йорка, Валеска знову спробувала виступати, але її експресія та гротескна сатира викликали у глядачів не захоплення, а розгублення. Американська публіка не розуміла її, а серед німецьких емігрантів акторка стала чужою через своє єврейство та відверту критику суспільства. Залишившись без грошей, Герт жила на межі бідності, поки у 1941 році не відкрила власний підвальний клуб у Вест-Віллідж – “Beggar Bar” на Мортон-стріт. Це місце швидко стало легендою Нью-Йорка: там виступали майбутня засновниця “Living Theatre” Джудіт Маліна (Judith Malina), драматург Теннессі Вільямс (Tennessee Williams), безліч інших талановитих вигнанців, експериментаторів та акторів.
“Beggar Bar” став маленьким острівцем вільного духу, де танець і слово знову злилися у бунт. Та з наближенням участі США у війні німецьке походження Герт стало для неї тягарем. Коли патріотична хвиля накрила Америку, клуб Валески почали ігнорувати, у 1945 році довелося його закрити. Спроба створити аналогічний заклад у Провінстауні не принесла успіху, і Герт повернулася до Європи. Там знову виступала, відкривала клуби – менші, скромніші, але свої.
Фелліні, ток-шоу та панк
Але слава повернулася до неї після того, як на початку 1960-х років відомий режисер Федеріко Фелліні несподівано для всіх запросив Герт фільмуватися у кінострічці “Джульєтта та духи” (Julietta der Geister). Її грим – біла, мов крейда, шкіра, чорні брови, сині тіні, червоні губи – став образом часу. Після цього акторка знову з’явилася на екранах тільки у 1970-х роках на популярному німецькому ток-шоу. Про неї знову заговорили, коли у 1977 році режисери Райнер Вернер Фассбіндер (Rainer Werner Fassbinder) і Фолькер Шльондорф (Volker Schlöndorff) запросили Валеску до співпраці. Шльондорф дав акторці роль у документальному фільмі “Nur zum Spass – nur zum Spiel” (Тільки для розваги – тільки для сміху), яка повернула ім’я Герт у світ мистецтва.
Але головне – її постать стала символом нового бунту. Після телешоу молоді панки побачили у Герт свою попередницю. Фактично ця жінка була панком ще до появи панку: нестерпна, безстрашна, вільна. Як згадував дослідник Мел Гордон, Валеска мала панківську ауру, бо “виходила за межі реакції аудиторії”. Незадовго до смерті, у 1978 році, акторка навіть отримувала листи від молодих панків, які прагнули познайомитися з жінкою, котра навчила світ сміятися над буржуа.
Герт як формула правди
Ця танцівниця та акторка пішла у засвіти у березні 1978 року й залишила по собі не просто мистецтво, а формулу правди. Ще у 1930-х роках у радіоефірі Лейпцига вона зазначала, що коли митець глибоко проникає у свій час, він відкриває його прихований сенс і створює щось вічне. І що твори здаватимуться поза часовими лише тоді, коли вони є достатньо глибокими. Згодом газетярі писали, що дух Валески зберігся у “Living Theatre” Джудіт Маліни, у пластиці Піни Бауш (Pina Bausch), у кожному перформансі, де мистецтво перетворювалося на форму опору. У 2016 році Нью-Йоркський єврейський музей передставив відеозапис її виступу на виставці “Неортодоксальна”, присвяченій нонконформістам XX століття.
Зірка Валески Герт сяє серед найвидатніших сатириків кабаре на Алеї слави у Майнці як пам’ять про її безстрашну енергію та мистецьку революцію. У берлінському районі Фрідріхсхайн одна з вулиць з 2006 року має ім’я Герт – як визнання того, що її вплив живе й після смерті. Мемуари Валески перекладені кількома мовами, дозволяючи її голосу, гострому розуму й непокірному духу пробиватися у різні куточки світу, щоб нагадувати: мистецтво завжди може бути формою бунту.
Джерела: