На зламі епох у зруйнованій війною Європі народився “дада” – мистецький рух, який заперечував сенс, висміював форму й ламав канони. Його життя було коротким, як вибух – яскравим, хаотичним, але потужним, бо саме з нього проросло модерне мистецтво XX століття. У цьому середовищі, де панували чоловіки, у 1919 році раптом з’явилася незвичайна художниця Ганна Гьох (Hannah Höch), яка згодом підкорила весь світ своїми унікальними колажами. Далі на berlinski.
Її робота “Cut with the Kitchen Knife Through the Beer-Belly of the Weimar Republic”, представлена на Першому міжнародному дада-ярмарку, викликала справжній фурор. Ганна була єдиною жінкою серед учасників, що додало ажіотажу. Вона презентувала не просто колаж, а маніфест на шматках газет. З вирізаних облич політиків і акторок Гьох створила тривожний, іронічний автопортрет суспільства, в якому жінка мусить лавірувати між кухнею й політикою.
Вона вирізала правду
Дадаїзм – антимистецький рух, який висміював саме поняття сенсу, краси й логіки, це була естетика абсурду та бунту: вирізки з газет, перевернуті портрети, сантехніка на постаменті. Він народився на межі століть, коли Європа задихалася від війн, індустріалізації та втоми від старих ідеалів, тому здавався багатьом митцям ковтком свіжого повітря. Але попри протестну риторику, дада залишався клубом чоловіків, жінки там були споглядачками, у кращому випадку – джерелами натхнення. Аж раптом у цей закритий клуб увійшла звичайна німкеня Ганна Гьох.
Вона різала глянцеву рекламу, змішувала зображення оголених жінок з уламками машин, критикувала ідеали краси, ще коли слово “фемінізм” було радше соціальним табу, ніж політичним гаслом. Ганна Гьох вигадала колаж і проклала шлях жінкам у мистецтві тоді, коли навіть найрадикальніші художники воліли бачити у них тільки натурниць або муз. Її ім’я викреслювали з мемуарів, нацисти зарахували роботи Гьох до “дегенеративного мистецтва”, а чоловіки з дадаїстського кола не сприймали як художницю. Та Ганна не здавалася, згодом її назвали першою феміністкою в авангарді, яка створила новий образ жінки, котрий став символом XX століття.
Перші кроки до визнання
Йоганна Гьох, яка увійшла в історію як Ганна, народилася у 1889 році у містечку Гота, у родині страхового агента й художниці-аматорки. Інтерес до малювання виявляла з дитинства, здібну дівчинку підтримувала мати, давала перші уроки. У 1912 році Ганна вступила до Берлінського коледжу прикладного мистецтва під керівництвом дизайнера скла Гарольда Бергена. Вибір на користь дизайну скла та графіки, а не образотворчого мистецтва зробила на догоду батькові. Навчання тривало лише 2 роки, потім Ханна змушена була піти, щоб доглядати за малою сестрою.
Знакова зустріч
Однак, доля всміхнулася талановитій дівчині, у 1915 році вона вступила до художнього класу при Музеї прикладного мистецтва у Берліні, працювала у видавництві “Ullstein”, створюючи декоративні ілюстрації, зацікавилася авангардом. Тоді ж познайомилася з художником-дадаїстом Раулем Гаусманом, який був чоловіком дуже харизматичним. Ганна миттю закохалася, однак вийти заміж за нього не могла, бо той був одруженим.
У 1915 році вирішила стати його музою, почала творити разом із Гаусманом. Точніше, творила Ганна, а Рауль залишався публічною особою, яка презентувала роботи. Дівчина виготовляла гротескні колажі – витвори, вирізані з жіночих журналів та поєднані з механічними деталями й примітивними статуетками, які стали потужною критикою загальноприйнятого образу німецької жінки. Всі лаври забирав собі Рауль, а Ганна тривалий час залишалася тільки “дівчиною Гаусмана”.
Мистецтво без глянцю
Однак Ганна була згодна пробачити крадіжку своїх витворів, але не зраду. Коли Рауль пішов від неї, подалася до Парижу і почала працювати там самостійно. Роботи Гьох одразу привернули увагу, бо її колажі були не просто мистецтвом, а маніфестом. Перша серед феміністок-художниць, вона говорила про жінку без прикрас і реверансів – голосно, категорично й безповоротно. Ганна не прикрашала, а розкладала дійсність на частини, сучасні дослідники називають її мистецтво колючим і правдивим дзеркалом століття. Але тодішні художники-дадаїсти не змогли вибачити жінці такий талант. Тому не дивно, що Ріхард Гюльзенбек, який писав історію дада, забув згадати Ганну та її внесок у розвиток цього руху.
У 1920 році художницю почали запрошувати на виставки, вона представляла свої роботи не лише у Франції, а й у СРСР та США. Вочевидь, Ганна повністю розчарувалася у чоловіках, бо у 1926 році зійшлася у приватних стосунках з нідерландською письменницею Матільдою Бругман, яку всі знали як Тіль. Вони познайомилися на вечірці у спільних друзів Курта та Гельми Швіттерс. У 1929 році жінки перебралися до Берліну, де Ганна продовжила презентувати свою творчість. Її роботи того часу дослідники називають поєднанням європейського модерну з ритуальними масками, фрагментами людських тіл та уламками реклами.
Особливості колажів Ганни Гьох
З дитинства Ганна знала, що талант має приносити не лише задоволення, а й хліб. Тому не цуралася роботи: оформлювала книги, виконувала замовлення для великих видавництв, малювала схеми для вишивання у жіночих журналах. Ця праця стала для неї не лише засобом виживання, а й джерелом натхнення, арсеналом образів. Бо працюючи з глянцем, рекламними та газетними публікаціями, художниця придумала, де взяти незвичайні образи та матеріали.
Тривалий час вона збирала та зберігала браковані журнальні шпальти, зіпсовані світлини, недруковані сторінки, які стали підґрунтям для її революційних колажів. У цих рваних обличчях і вирізаних поглядах вона бачила не лише візуальну мову, а й викривальну силу. Ганну завжди хвилювала влада картинки: як медіа диктують уявлення про красу, а реклама – формує споживача, як дівчата перетворюються на товар.
Образ жінки у колажах Ганни Гьох
У своїх роботах майстриня поєднувала ідеалізовану “глянцеву” жінку з грубими, майже сакральними образами – примітивними статуетками, символами доісторичного матріархату. Вона розрізала обличчя й накладала одне на одне, створюючи напруження, гротеск, тривогу. Це були не просто колажі, а хірургія культури. Її мистецтво бунтувало проти покірної краси, фальшивого рівноправ’я, правил, які диктували, що жінка має бути милою, зручною та мовчазною.
Ганна намагалася створити образ нової жінки – незалежної, вільної та сексуальної, хоча чудово розуміла наслідки тиску тодішніх канонів. Бачила, як ілюзії модерності стикалися з реальністю побуту, коли жінка мала роль тіні, доглядальниці, інструменту для натхнення чоловіків. При цьому дами мали залишатися звабливими й цнотливими, турботливими й мовчазними, сильними, але не занадто. Цей парадокс і лягав у серце її мистецтва.
Одна з засновниць монтажу
Фотомонтаж не був винаходом Ганна Гьох, але вона перетворила його на політичну та естетичну зброю. Якщо інші намагалися приховати шви, згладити межі, зробити втручання невидимим, то Ганна – навпаки, підкреслювала кожен розріз та дисонанс. Вона не маскувала монтаж, а виводила на передній план, у її роботах впадали у вічі лінії розрізів, контрасти, фрагменти, що не стикувалися. Так художниця створювала нову правду – колючу, незручну, але живу.
Серед ножиць, бунту й тиші
У 1933 році Ганна Гьох потрапила у немилість до нацистів, її витвори, сповнені виклику, влучної іронії та феміністської критики, назвали дегенеративним мистецтвом і заборонили виставляти. У 1937 році Ганна припинила стосунки з письменницею Бругман, а наступного року вийшла заміж за піаніста Курта Маттіса, однак у 1944 році вони розлучилися. Ці роки художниця провела у своєму маленькому будинку в Гайлігензее, розташованому на околиці Берліну. Власні роботи ховала на дні пересохлого колодязя, а архів дадаїстів – у ящиках, закопаних у саду. Ці часи згодом згадувала як проведені під землею – у самотності, тиші та боротьбі зі страхом. Але все одно продовжувала творити, бо потяг до колажів виявився сильнішим за будь-які перестороги.
Художниця, яку не змогли забути
У 1950-х роках пані Гьох знову вийшла з тіні, почала створювати нові колажі. Це були тонкі графічні аркуші, вишукані й стримані, мов шепіт. Викладала мистецтво для молоді, якій довіряла більше, ніж дорослим, бо вважала юнаків і дівчат досить наївними, щоб вільно мислити та сприймати неординарне мистецтво. Лише у 1965 році творчість Ганни Гьох визнали офіційно, художницю прийняли до Берлінської академії мистецтв.
Пані Ганна пішла з життя у 88 років, але світ визнав її внесок у мистецтво Німеччини тільки після смерті художниці. У 1990-х роках у країні заснували мистецьку премію імені Ганни Гьох, яку вручають митцям за сміливість, нову візуальну мову, мистецтво, яке більше не заплющує очі. Адже саме ця талановита жінка вміла бачити те, що не помічали інші, і навчила бачити всіх, хто прагнув цього навчитися.
Джерела: