Однією з найзагадковіших історичних постатей Німеччини XX століття дослідники називають Еріха Мільке – міністра держбезпеки НДР, який понад три десятиліття уособлював безликий жах “Штазі”. Для одних німців він став примарою епохи, для інших – символом тотального терору, адже “Штазі” була таємною службою, яка жорстко контролювала мільйони громадян Східної Німеччини. Під керівництвом Мільке Міністерство держбезпеки стало “державою у державі”, органом, здатним не лише стежити, а й формувати політику країни. Далі на berlinski.
Роль “Штазі” та її очільника у НДР
У середині минулого століття ця таємна служба налічувала понад 90 000 штатних агентів і майже вдвічі більше інформаторів у цивільному. Вони збирали досьє на всіх: від школярів до пенсіонерів, вчили терористів, шпигували за Заходом, нишпорили у справах науковців, журналістів, священників. Німці шепотілися, ніби пильне око “Штазі” проникало скрізь – у сім’ї, думки, навіть сни, а керівник Мільке, мов король із казки, міг бути невидимим.
Але справедливість, як відомо, має довгу пам’ять. У жовтні 1993 року, вже після краху НДР, Еріх Мільке таки опинився на лаві підсудних. Щоправда, не за тисячі поламаних доль і тортури у катівнях “Штазі”, а за вбивство, скоєне у серпні 1931 року. Тоді у передвоєнному Берліні молодий комуніст стріляв у поліціянтів – із політичної ненависті, з холодним розрахунком. Двоє правоохоронців загинули, один вижив із важким пораненням.
Втім, цей діяч так і не розкаявся, щобільше – зберігав в особистому сейфі штаб-квартири “Штазі”, як нагороду, протоколи заочного суду, який виніс йому вирок до страти. Саме ці документи, знайдені після об’єднання Німеччини, забезпечили привід до судового переслідування, адже вбивство у країні є злочином без терміну давності.
Сейф, що заговорив
Коли після падіння Берлінської стіни відкрили сейф головного чекіста НДР, ніхто й гадки не мав, що знайдуть там справжній архів епохи. Донесення з грифом “таємно”, документи зі закритих розподільників, списки спецпайків для партійної еліти, оперативні зведення – і, що найцікавіше, десятки світлин, пожовклих листів та вирізок зі старих газет. З цих клаптиків минулого складалася зовсім не героїчна, а суперечлива постать, хоча у біографії керівника “Штазі” виявилося більше темних плям, ніж фактів. Вдалося з’ясувати, що Мільке народився та виріс у Берліні, закінчив 7 класів. Сам пан Еріх писав у біографіях, що кинув школу, щоб піти працювати та годувати сім’ю. Але правда виявилася іншою. У сейфі знайшли документи, які свідчили, що юнак пішов зі школи через погані оцінки, а вихор революційних подій захопив його своєю вседозволеністю. У 1930-х роках Еріх вже став учасником нелегальної організації, яка підпорядковувалася комуністам.
Любов до Сталіна, ненависть до людей
Мільке нерідко плутався, зазначаючи рік вступу до партії комуністів, але на розбіжність у датах у його анкетах тоді не зважали. Про пізніші події, коли брав участь у Громадянській війні в Іспанії чи діяльності французького підпілля під час Другої світової війни, Мільке писав коротко: виконував завдання партії. Однак збереглися факти, що до Іспанії молодий політик прибув не з Берліну, а з Москви, після завершення навчання у школі Комінтерну. Тоді це був елітний заклад для відданих революції кадрів, де готували “нових солдатів комунізму”.
Деякі політики згадували, що в Іспанії Мільке полював не на фашистів, а на “троцькістів”, особисто заарештовував, допитував і знищував. Еріх обожнював Сталіна, називав себе його вірним солдатом, схвалював у приватних розмовах “чистки ворогів народу” і “нещадну боротьбу за ідею”. Не дивно, що саме таку людину поставили керувати службою безпеки Східної Німеччини, а за вірне служіння платили нагородами. Історик Герібер Шван у своїй книзі “Людина, яка була Штазі” зазначав, що перелік орденів, медалей, значків та почесних звань Мільке налічував 12 сторінок. З найпочесніших: 5 орденів Карла Маркса та 4 – імені Леніна, зірка Героя Радянського Союзу, ще були численні болгарські, кубинські, монгольські нагороди. Крім того, Мільке отримував відзнаки Почесних: динамівця, будівельника, залізничника, майстра спорту, мав Золоте перо журналіста.
Архівіст терору
Але заохочували Мільке не лише нагородами. Після арешту на рахунках пана Еріха виявили понад 750 000 марок НДР – шалені на ті часи гроші. Ще варто згадати, що його завідувач секретаріату зняв чверть мільйона перед самим арештом і падінням Берлінської стіни, а згодом загадково зник. Щоб краще уявити таку кількість купюр, слід уявити: аби заробити таку суму, звичайному східнонімецькому робітнику довелося б працювати 60 років без відпусток, вихідних, обідів і нового одягу.
Та попри все, до самого кінця Мільке жив у ілюзії. Влітку 1989 року, коли десятки тисяч громадян НДР проривалися на Захід, а на вулицях Лейпцига, Дрездена і Берліна гриміли демонстрації, всесильний керівник “Штазі” продовжував вірити у народну підтримку. Очільник німецького КДБ щиро вважав, що всі ці заколоти – змова імперіалістів, а ситуація незабаром владнається, адже народ завжди був вірним системі, а режим – незламним.
Кінець епохи доносів і страху
З падінням Берлінської стіни Мільке вже нікому було віддавати накази, бо світ навколо змінився. Восени 1989 року, коли вулиці Східного Берліна наповнились гаслами свободи, головний чекіст НДР приходив до штабу, відсиджував годину за годиною, але не міг дати жодного розпорядження. Бо владі, яку він тримав у залізному кулаці три десятиліття, настав кінець. Через 3 дні після падіння Берлінської стіни Еріх Мільке пішов у відставку разом з урядом Віллі Штофа. Вулиця перемогла, штаб-квартири “Штазі” одна за одною брали під контроль обурені громадяни. Усе, що здавалося вічним, розсипалося.
Ще через кілька днів Мільке позбувся й місця у Народній палаті. Його перший – і останній – виступ у парламенті 13 листопада 1989 року перетворився на фарс. Очільник “Штазі” намагався переконати людей, що всіх любив і діяв заради їхнього блага, але наштовхнувся на глузи та регіт. Оскільки його вже не боялися, а зневажали. На початку 1990 року Мільке виключили із СЄПН та взяли під варту, проти нього відкрили десятки справ: від перешкоджання правосуддю до злочинів проти людяності. Але довести ті злочини було вкрай складно, тому покарання він дістав не за накази стріляти у біженців на Берлінському мурі чи за катування й стеження за мільйонами земляків, а за давнє вбивство, яке передувало всій його кар’єрі.
Останній догляд за диктатурою
Вбивство у 1931 році на Бюловплац, яке здійснив молодий комуніст-бойовик Еріх Мільке, тоді не змогли розкрити не лише через те, що злочинець разом із напарником таємно виїхали з країни. Не було надійних свідків. А через 62 роки найголовнішим свідком проти Мільке стали його ж документи з власного сейфа: зібрані протоколи, які зберігав, мов трофей. У 1993 році Берлінський суд визнає його винним у цьому злочині. Пан Еріх отримав 6 років позбавлення волі, але у 1995 році його звільнили достроково через поганий стан здоров’я. На лаву підсудних він більше не повертався. За стіну, де вмирали біженці, за зламані долі підозрюваних, за багаторічний режим терору очільник “Штазі” так і не відповів.
В’язень власної системи
Кінець Мільке був не героїчним, і не таким, якому він сам, можливо, надавав значення. Останні роки життя колишній зодчий державного терору провів у типовій панельній двокімнатній квартирі у берлінському районі Ґунценгаузен. За іронією долі – неподалік від колишньої слідчої в’язниці “Штазі”, де його система ламала долі тисяч людей. Він більше не підписував розстрільних резолюцій. У руках тремтіла ложка, голова паморочилася, пам’ять зраджувала: Мільке не впізнавав навіть тих, хто ще нещодавно з острахом схилявся перед ним. Пересувався лише у візку, щохвилини хапаючись за серце. Коли Еріх Мільке помер у 2000 році, поряд були його дружина Гертруда – жінка, яка прожила з ним понад 50 років, син і прийомна донька.
До речі, жодних перевірених фактів про імена, діяльність або подальшу долю його сина чи онуків у вагомих історичних або журналістських публікаціях не зафіксовано. У німецькій пресі вони не фігурували навіть у контексті розслідувань щодо очільника “Штазі”. Відомо, що після об’єднання Німеччини сім’я Мільке, ймовірно, свідомо уникала розголосу. Бо участь родичів одного з головних символів диктатури у будь-якій публічній або політичній діяльності могла б спричинити громадський осуд. Тому факти про те, що син Еріха Мільке помер чи його онук Тоні Мільке став відомою кінозіркою, не можна назвати правдивими.
Цей діяч не отримав жодних почесних церемоній чи державного прощання. Непохитний “охоронець Стіни”, на чиї накази здригалася країна, пішов у небуття скромно й тихо, ніби боявся зайвий раз нагадати про себе. Що ж, історія не завжди судить за кодексом, інколи вона карає мовчанням і зневагою. А це – найгірший вирок для людини, яка все життя прагнула контролю.