Габріель Мюнтер – не лише ім’я в історії мистецтва, у творчому світі ця німецька жінка стала символом боротьби та свободи. Вона не тільки слідувала за потоком часу, а й змінила його, створюючи нові межі для мистецтва та жінок у ньому. Сучасні мистецтвознавці називають її геніальною, що підтверджують картини талановитої експресіоністки Німеччини. Як одна з засновниць експресіоністського об’єднання “Синій вершник” (Der Blaue Reiter), що існувало на початку минулого століття, Мюнтер здобула славу завдяки насиченим кольорами портретам і пейзажам. Далі на berlinski.
Перші кроки до країни мистецтва
Габріель народилася у 1877 році у Берліні, у родині дантиста Карла Мюнтера, була наймолодшою з чотирьох дітей. Раніше її батьки жили в Америці, де долучилися до руху за скасування рабства, повернулися до Європи під час Громадянської війни у США. Перейнявшись духом свободи та прогресу, прагнули передати його своїм дітям. Тому всебічно підтримували творчий розвиток доньки, яка захоплювалася фольклором, літературою, оперою, співала, грала на піаніно й гітарі, фотографувала та постійно малювала.
Коли пішли з життя батьки, дівчині виповнився 21 рік, і вона вирішила податися до Америки. Мабуть, далися взнаки розповіді батьків, але Габріель прагнула на власні очі побачити цю країну. Родичі подарували Мюнтер портативну фотокамеру “Kodak”, і з того часу вона закохалася у фотосправу. Подорож тривала 2 роки, всі події Габріель фіксувала у світлинах. Дослідники надають цьому факту великого значення. По-перше, жінка з фотоапаратом наприкінці ХІХ століття ставала символом зміни ролей і нової жіночої самосвідомості. По-друге, Мюнтер швидко освоїла техніку фотографії і виробила власний стиль: чітка перспектива, стисла композиція – ті самі риси, які пізніше визначили стиль її живопису.
Сторінки тривалого роману
Повернувшись до Німеччини, Мюнтер вступила до Жіночої школи малювання у Дюссельдорфі, але притаманний викладачам академізм був чужим для її прагнень. Тоді дівчина подалася до приватної експериментальної школи “Фаланга” у Мюнхені, де почала вивчати скульптуру, гравюру і дереворіз. Це був один із небагатьох закладів країни, де чоловіки та жінки мали рівні умови, що й привабило Габріель. Особливо цінним для неї стало знайомство з технікою малювання олійними фарбами, бо до того зосереджувалася переважно на графіці. Її ранні роботи відзначалися стриманою палітрою, уривчастим мазком і нелінійною перспективою, на що одразу звернув увагу засновник школи “Фаланга” Василь Кандинський.
Викладач став навчати Мюнтер за додатковою програмою, брати на пленери, пояснювати основи швидкого, майже стенографічного малювання, яке згодом стало характерною рисою її стилю. Між ними спалахнув роман, який тривав 11 років, попри те, що Кандинський був одружений. Разом вони подорожували Європою та Північною Африкою – від Нідерландів і Тунісу до Італії та Росії. З 1907 до 1908 року коханці мешкали у Парижі, працюючи над гравюрами та засвоюючи впливи французького постімпресіонізму. Дослідники відзначають, що роботи Мюнтер цього періоду набагато яскравіші за попередні.
Творчий світ у Мурнау
У 1908 році Мюнтер і Кандинський разом з Олексієм Явленським та Маріанною Веревкіною відвідали Мурнау – баварське містечко біля підніжжя Альп. Мальовнича природа настільки вразила Мюнтер, що у 1909 році вона купила там за спадкові кошти будинок й оселилася разом із Кандинським. Цей переїзд подарував бажану гармонію з природою як необхідну умову для справжнього мистецтва. Вони власноруч виготовляли та розписували меблі, працювали у саду, і попри те, що доводилося обходитися без звичних для містян водопроводу та електрики й носити селянський одяг, почувалися щасливими.
Паралельно митці вивчали баварське народне мистецтво. Мюнтер особливо захопилася розписом по склу, дуже швидко опанувала техніку й почала впроваджувати її у власну творчість. Зображувані художницею форми помітно спростилися, кольори стали виразнішими, мазки – довшими, лінії – чіткішими. Головною темою творчості Габріель були пейзажі, і хоча вона почала захоплюватися абстракцією, не відмовлялася від предметності. На картинах художниці можна побачити й інтер’єри та натюрморти, написані у затишному будинку в Альпах.
Жовтий будинок та сині вершники
Будинок творчого подружжя у Мурнау став місцем зустрічі багатьох художників, музикантів, колекціонерів. Місцеві охрестили будинок “Російським будинком”, бо там постійно говорили про мистецтво переважно російською мовою. Фактично у цьому салоні народилася група “Синій вершник” (Der Blaue Reiter). Варто згадати, що у 1909 році Габріель Мюнтер вже долучалася до заснування мюнхенської авангардної Асоціації нових художників (Neue Künstlervereinigung), але через 2 роки залишила її разом із Василем Кандинським та кількома іншими митцями, щоб створити нову мистецьку групу.
Роль “Синього вершника” в історії мистецтва
Гурт “Синій вершник” став одним із головних явищ в історії експресіонізму. Учасники голосно заявили про себе у 1911 році виставкою у мюнхенській галереї Таннгаузера, Габріель тоді представила 6 робіт, це була її перша спроба. Разом із Кандинським і Францом Марком до складу “Синього вершника” увійшли відомі митці Пауль Клеє, Олексій Явленський, Август Маке, Маріанна Веревкіна. “Синій вершник” мав не лише художнє, а й глибоке теоретичне підґрунтя. Митці прагнули духовного пробудження, зречення від академізму та пошуку чистої форми.
Але навіть попри рівноправ’я у групі, жінок згадували наприкінці списку, хоча обидві відігравали важливу роль. Веревкіна була не лише художницею, а й авторкою теоретичних текстів, а Мюнтер – майстринею лінії та кольору, яка передавала у своїх роботах безпосередність дитячого бачення світу й дух природи. Вона цілком відповідала ідеалам експресіонізму й заслуговувала на рівне місце поруч із чоловіками. Початок Першої світової війни фактично знищив групу. Франц Марк і Август Маке загинули, Веревкіна й Явленський емігрували до Швейцарії.
Після гучних імен
Мюнтер провела ці роки у Скандинавії. Її велика персональна виставка відбулася у Копенгагені у 1918 році, де художниця представила понад 130 робіт. На той час із Кандинським вони розійшлися, митець повернувся до Росії, де нарешті розлучився, але одружився з іншою. Мюнтер дізналася про це лише у 1921 році, коли до Мурнау приїхав адвокат, щоб забрати речі колишнього коханця. Майно поділили через суд, а зустрітися вже їм не довелося.
Після цього ім’я Габріель Мюнтер у публічному просторі зникло, їй тоді здавалося, ніби все важливе вже сталося: і у мистецтві, і у житті. Але художниця прожила ще понад чотири десятиліття й продовжувала творити. У листах писала, що випала з усіх процесів, хоча ті, хто раніше стояв поруч, стали відомими людьми. Попри те, що Мюнтер була однією з засновниць нового мистецтва, про неї демонстративно забули. Однак навіть залишившись без мистецького кола, вона не здалася.
Мистецтво жити довше за міфи
Повернувшись на батьківщину у 1921 році, Мюнтер познайомилася з подружжям шведських авангардистів – Сіґрід Єртен та Ісаком Ґрюневальдом. Можливо, під впливом нових знайомих її живопис знову змінився: став більш графічним, м’якішим за кольором, повернулася фігуративність. Габріель стала активно брати замовлення, знайомитися з іншими митцями, знаходити колекціонерів, які охоче купували її картини. У 1925 році Мюнтер вдалося організувати персональну виставку “Габріель Мюнтер-Кандинський”, яка мала успіх у кількох містах Німеччини.
У 1927 році познайомилася з філософом і теоретиком мистецтва Йоганнесом Айхнером, який став не лише її громадянським чоловіком, а й надійним діловим партнером. Коли до влади прийшли нацисти, Мюнтер зрозуміла, що їй краще змінити свою манеру малювання, тому почала писати натюрморти й пейзажі ближче до народного мистецтва. Габріель вдалося зберегти свої попередні роботи та картини Кандинського у підвалі будинку в Мурнау протягом окупації.
Картини, що пережили любов і війну
Після Другої світової війни Мюнтер знову повернулася до абстракції, в її роботах з’явився схематизм, вона стала поєднувати жанри, працювати на картоні й папері. Відкриття виставки “Синього вершника” у 1949 році спричинило сплеск інтересу поціновувачів живопису до її робіт. У 1950 році художниця взяла участь у Венеційській бієнале, а у 1955 році – у першій “Documenta” у Касселі. Попри малу кількість жінок-художниць на обох виставках, Мюнтер потрапила до обраних завдяки зусиллям галеристів Отто й Етти Штанґль.
У 1957 році – на свій 80-річний ювілей – художниця передала свою колекцію, яка налічувала понад 80 картин і 330 малюнків, міській галереї Ленбахгаус. Це були її власні роботи та збережені картини Кандинського й інших представників “Синього вершника”. На думку сучасних дослідників, жест шляхетний, однак відсунув її особисту творчість на друге місце, прив’язавши ім’я Габріель Мюнтер до імені Кандинського.
“Синій вершник” і його муза з пензлем
У 1960-х роках роботи Габріель Мюнтер вперше були показані американській публіці. А у 1961 році її картини виставили у Кунстхалле Мангейма – подія, яка засвідчила повернення інтересу до художниці в європейському мистецькому просторі. Разом із чоловіком Йоганнесом Айхнером вона до останнього продовжувала представляти й осмислювати спадщину “Синього вершника”. Згодом був створений Фонд Габріель Мюнтер та Йоганнеса Айхнера – важливий дослідницький осередок, присвячений не лише її творчості, а й широкому колу митців. Останні роки життя пані Мюнтер провела у Мурнау, час від часу виїжджаючи до Мюнхена. Вона пішла з життя 19 травня 1962 року у своєму будинку біля підніжжя Альп, де колись народився один із найвпливовіших художніх рухів.
Тиха слава Габріель Мюнтер
Але й на початку XXI століття інтерес до творчості талановитої німецької художниці продовжує зберігатися. У 2018 році 130 картин Мюнтер були представлені на виставці у Музеї сучасного мистецтва Луїзіани у Данії, більшість витворів демонструвалися вперше. У 2022 році картину авторки “Жовтий будинок із яблунею” купили на аукціоні “Christie’s” за 1 782 000 фунтів стерлінгів. Взимку того ж року відбулася ретроспектива художниці у віденському Музеї Леопольда, потім виставки збирали глядачів у мадридському музеї Тіссена-Борнеміси та у нью-йоркському Ґуґґенгаймі. Світлини картин зокрема “Вулиця у Мурнау” Габріель Мюнтер можна відшукати в інтернеті. Що ж, в юності художниця писала у своєму щоденнику, що коли мистецтво стане зрозумілим для всіх, її роботи демонструватимуть в усіх відомих музеях світу. Як бачимо, ці сподівання були пророчими.