Берлін вирізняється від інших міст не лише Німеччини, а й Європи великою кількістю театрів та відомих акторів. Так склалося протягом століть, найталановитіші служники Мельпомени залишили свій особливий слід у мистецтві. До таких особистостей належить Карл-Вільгельм-Фердінанд Унцельман – актор, театральний режисер, оперний співак, один із найпопулярніших коміків XIX століття. Всупереч волі рідних, обрав служіння театру та прославився як видатний діяч “веймарської школи” драматичного мистецтва. Більше на berlinski.net.
Про те, як доводив свій талант
Карл-Вільгельм-Фердінанд Унцельман народився у липні 1753 року у місті Брауншвейг. Хлопець з 14 років захопився виставами пересувної театральної трупи і подався з нею у мандри містами країни. Знадобилося кілька років, щоб його взяли до берлінського Національного театру, який згодом перетворився на Берлінський придворний театр. Дебютом юнака стала роль офіцера у виставі “Макбет” у 1778 році. Режисеру настільки сподобалася гра молодого актора, що через місяць йому дали роль Едгара в “Королі Лірі”, в якій Карл вразив глядачів чутливістю виконання.
Юнак виділявся не лише чудовою грою на сцені, а й чарівним тенором, відмінною пластикою рухів у танці. У 1781 році Карла Унцельмана запросили до театру у Гамбурзі, але там він протримався лише 2 роки через скромну оплату праці. Повернувся до Берліну, де йому були дуже раді, молодий актор одразу ж отримав роль Гамлета, потім – Франца Моора у “Розбійниках” Шиллера. Але найкраще Карлу вдавалися комедійні ролі, тому у той період діяльності публіка більше запам’ятала його як спритного кравця у виставі “Кравець та його син”. Успішними для молодого актора стали й ролі Мармеллі в “Емілі Галотті” Лессінга, Джаннеттіно Доріа у “Фієско”.
Успіх у Франкфурті-на-Майні та у Майнці
Але Унцельман виділявся не лише талантом, а й непосидючістю, учасники трупи помічали у ньому ще й певну дивакуватість. Бо складно пояснити, чому Карл раптом полишив столицю та вирішив грати у Франкфурті-на-Майні. Там він вийшов на сцену у ролі Монтальбана у “Ланасі” Плюміке у 1784 році, мав успіх і у ролі Жиро у п’єсі “Любов серед ремісників”. Він грав на великому піднесенні, що дослідники його творчості пояснюють закоханістю: у Франкфурті-на-Майні Унцельман познайомився з чарівною Фредерікою-Конрадіною-Августою Фліттнер, з якою одружився у 1785 році. Вони прожили разом 15 років, але потім таки розлучилися. Час, проведений у Франкфурті, запам’ятався актору ще й знайомством з матір’ю Ґете, місис Рат не лише захоплювалася його грою, а й піклувалася про Карла, як про сина, після одруження всебічно підтримувала молоде подружжя. Цікаво, що чарівна Фредеріка теж стала акторкою, особливий захват вони викликали у глядачів, коли у квітні 1785 року зіграли Фігаро та Сюзанну в “Одруженні Фігаро” Бомарше.
Талант Карла високо цінував режисер Гросман і не обходив ролями. Унцельман грав у Франкфурті Гетторе Гонзага в “Емілії Галотті”, Рата Бранда в “Рушченах” (Räuschchen), Лерсе в “Гете”, Ріттера Гільдебранда у “Чернець Кармелі” (Mönch von Carmel). Коли Гросман став керівником театру у Майнці, Карл Унцельман подався разом із родиною за ним. Там підкорив публіку своїм голосом в оперних виставах, виділявся ще й як чудовий танцюрист, тому отримував головні партії у балетних постановках. Паралельно їздив грати у виставах до Франкфурта, куди часто запрошували. Виступи Унцельмана були настільки успішними, що це не могло не викликати заздрість інших акторів. Почалася жорстка залаштункова гра, у якій Карл вирішив за краще поступитися. Щобільше мав великі борги і боявся, що позбавлення ролей зажене його до боргової ями. А таке могло трапитися, якби режисер почав прислухатися до численних наклепів.
Повернення до Берліну
Актор побачив вихід у поверненні до берлінського театру, де були не проти його прийняти разом із дружиною, яка теж почала активно виходити на сцену. У 1788 році уклав контракт і, попри умовляння режисера Гросмана та матері Гете, виїхав до столиці. Згодом покровителька вибачила йому відмову й продовжила спілкування у листах. У Королівському національному театрі (сучасний Концертхаус або Концертний зал у Берліні) Унцельман одразу отримав роль Руберга у п’єсі Іффланда “Свідомість” (Das Bewußtsein), а його дружина – роль Ніни у виставі “Божевілля від кохання” (Wahnsinn aus Liebe). Їх настільки тепло прийняли глядачі, що подружжя почало отримувати найвищі гонорари у столиці.
Найгучніший успіх Карл Унцельман мав у 1788 році, коли майбутня Концертна зала Берліну презентувала виставу “Брати та сестри” (Geschwistern) Гете, де він зіграв Фабріаса, а його дружина – Маріанну. Глядачі також вітали актора оваціями у ролях Фігаро у “Севільському цирульнику”, Лепорелло у “Дон Жуані”, Папагено у “Чарівній флейті”, де Карл Унцельманн демонстрував свій чарівний голос в операх, які демонстрували у майбутній Берлінській концертній залі. Найкраще йому вдавалися комедійні ролі, що визнавали і глядачі, і критики, і режисери. Але Карл не бажав відмовлятися від героїчних ролей, зіграв маркіза Поза у “Доні Карлосі”, Аталібу у “Сонячній діві”, однак великого успіху не мав. Тож мусив змиритися, заспокоюючи себе тим, що його визнавали одним із найкращих акторів-коміків свого часу.
Багатогранність гри Унцельмана
Критики та газетярі відзначали, що один із видатних коміків Карл Унцельман виділяється багатими образами та ідеями, хоча й не всі його ролі були однаково вдалими. Не завжди актору вдавалося уповні передати характер свого героя, але він ніколи не був одноманітним, кожен його вихід на сцену навіть в одній виставі кілька днів поспіль відрізнявся від попереднього. Це приваблювало глядачів, яким цікаво було подивитися, чим і як здивує улюбленець публіки цього разу. Але заважало те, що Карл намагався зіграти всі ролі, які лише існували у програмі Королівського національного театру (Berlin Konzerthaus), а це не могло сподобатися іншим учасникам трупи. Виникали суперечки з керівництвом, іншими акторами, що негативно позначалося на загальній атмосфері у колективі.
Але талановитому коміку вибачали більше, ніж іншим за його великий успіх на сцені. Він блискуче грав у комедіях, фарсах, зингшпилях, міщанських комедіях, його гра відрізнялася іронічністю, витонченою усмішкою, чудовою імпровізацією, яка не порушувала ні сюжету, ні образу героїв. Унцельман умів досягати трагікомічного звучання, чим могли похвалитися далеко не всі актори того часу. Найкращими ролями Карла Унцельмана стали бургомістр у “Німецькій глушині” Коцебу та Ларіфарі з віденського фарсу “Діва Дунаю” Кауера.
Пам’ятний бенефіс актора
На початку 1800-х років на сонце слави Унцельмана почали насуватися хмари, королівський двір став протегувати співака Елменрайха, і поступово цей вибір підтримали глядачі. Тоді Карл Унцельман вирішив податися в режисери, у 1814 році йому доручили ставити комедії, які потім мали великий успіх. Але повністю відмовитися від сцени він не міг, тому уклав угоду з керівництвом про бенефіс на 50-річчя своєї акторської діяльності. Для останнього виходу на сцену обрав одну з найкращих ролей – Мартіна з “Фанчон” Гіммеля, грав у супроводі оркестру майбутнього Берлінського концертного дому і зірвав бурхливі оплески залу.
Коли у 1823 році Карл Унцельман пішов у відставку, то продовжував отримувати зарплату як легенда Королівського національного театру у Берліні, який сучасні німці знають як Берлінську концертну залу. Але зовсім театральне життя не полишав, часто навідувався до закладу, де виходив на сцену протягом багатьох років. Щодо родини, то з дружиною-акторкою після розлучення стосунків майже не підтримував, хоча з дітьми охоче спілкувався. У шлюбі виховав двох синів: Фрідріха-Людвіга і Карла-Вольфганга. Пішов з життя актор Унцельман у квітні 1823 року, провести його в останню дорогу зібралося чимало вдячних глядачів.