Джаз – це напрям у музиці, який виникла на межі ХІХ – ХХ ст., серед афроамериканського населення після того, як воно отримало свободу, але ще не стало повноцінними громадянами США. Характерними рисами цієї музики були імпровізація, ритмічна фактура, поліритмія, синкоповані ритми та багато іншого. Загалом джаз – це музика афроамериканців. В ХХ ст. вона перетнула Атлантичний та Тихий океан та потрапила в Європу. З часом вона зайняла вагоме місце серед меломанів музики Німеччини. Між світовими війнами в цій країні джаз всіляко заборонявся, адже це була музика афроамериканського, тобто не арійського населення. А тому справжній розквіт цього музичного жанру відбувся після ІІ-світової війни. А пізніше в Берліні навіть було започатковано Берлінський джазовий фестиваль. Детальніше про нього розповість видання berlinski.net.
Створення фестивалю
Як зазначає видання zeit.de, спроби зародження великих джазових подій у Берліні відбулися в 1959 та 1961 роках. Можливо, цьому сприяла присутність в Західному Берліні великої кількості американських військових, які охороняли цю частину міста від посягань радянських загарбників. Як би там не було, але бажання західних німців слухати джаз було почуто керівництвом країни, а тому після заснування Берлінського фестивалю там знайшлося місце і для цього жанру музики. А тому власне фестиваль стартував у вересні 1964 року. Після того, як керівник Берлінського фестивалю попросив музичного журналіста та редактора Йоахіма Ернста Берендта організувати декілька джазових вечорів. В ці дні відбулися виступи Майлза-Девіса, Рона Картера, Тоні Вільямса та Вейна Шортера та Гербі Хенкока.
Розвиток проєкту в наступні роки
В 1965 році джазовий фестиваль отримав продовження. Його організатор Йоахім Берендт разом з однодумцями звернувся до Берлінської влади і отримав погодження на заснування фестивалю, як незалежної події. В перші роки фестиваль, він тоді ще називався Берлінські дні джазу, відбувався в Берлінській філармонії, яку тоді лише добудували. Також було визначено, що він відбуватиметься у листопаді. Для фінансової підтримки було створено фестивальну компанію. Організаторам вдалося переконати телевізійні та радіостанції ARD, ZDF, федеральну владу та місто фінансувати фестиваль. Підтримав його навіть Мартін Лютер Кінг, який бачив в цьому культурному заході на європейських землях можливість поширити інформацію про безправне життя афроамериканців в США. Його промова називалася «Чорне-біле, Африка-Європа». В ній він говорив про силу музики та громадянські права чорношкірого населення США.
Берлінський джазовий фестиваль став майданчиком, який дозволив музикантам, що вийшли на пенсію, знову повернутися на сцену. Зокрема, так зробили Орнет Коулман, Гіл Еванс, Чарльз Мінгус.
Організатори намагалися розвивати фестиваль, а тому щороку він був іншим. Зокрема, в 1965 році фестиваль було проведено з поєднанням європейської джазової та японської культури. В 1966 році було зроблено спробу показати зв’язок джазу та бароко. Також Берендт намагався експериментувати тут з різними джазовими стилями. Зокрема, крім запрошення відомих джазових музикантів, на фестивалі практикували джем-сейшни (коли музиканти грали не в складі груп, а імпровізували соло чи власні мелодії, або іншими словами це нестримна взаємодія різних темпераментів, що стали візитівкою цілого фестивалю).
Низка скандалів та успішних виступів в 1965 році
Фестиваль часто супроводжували скандали і завдяки їм глядачі навіть інколи мали можливість отримувати назад свої гроші або ж відвідувати деякі вечори двічі. Зокрема, саксофоніст Бен Вебстер замість гри намагався спілкуватися з публікою і цим показав, що він до цього хильнув алкоголю. Його друзі спробували на сцені довести, що вони не вживали віскі. Все ж все закінчилося лише тим, що Букер Ервін, захопивши публіку своїм сольним виступом на саксофоні, далі скотився до безкінечних повторень звуків, чим роздратував глядачів.
Виступ японських музикантів почався з того, що 3 привабливі гейші грали на старих арфах кото. Далі представники японських островів зіграли твердий хард-боп разом з кото і виконали пісню про те, як цвіте вишня «Sakura Sakura», де звучали барабани, тарілки, але все було погано пов’язано з джазом.
Свінг-група, яка називалася «Gerry Mulligan All Stars» розпочала грати гармонійно та синхронно, але на завершення музиканти вже грали один проти одного, а не один з одним
А ще цей фестиваль називали «Фестивалем фортепіано». Справа в тому, що саме тут відбувся вражаючий виступ Орнета Коулмана, який показав, що можна поєднати альт-саксофон, трубу, скрипку та фортепіано. Загалом на фестивалі було представлено 6 піаністів: Ерл Хайнс, Тедді Вілсон, Джон Льюїс, Ленні Трістано, Які Б’ярд та Орнет Коулмен.
Німецький джаз зумів проявити себе лише наприкінці музичної події. Виступ Альберта Мангельсдорфа, тромбоніста з Франкфурта, разом з квартетом Клауса Долдінгера дав змогу сплести щільну та інтенсивну мережу фігур тромбона та саксофона і це нагадувало кращі твори Стена Гетца та Боба Брукмайера.
Фестиваль в 70-ті – 90-ті роки
В 1972 році керівництво фестивалю було розкритиковано глядачами та окремими активістами, а тому Берендту довелося піти. На його місце прийшов Джордж Грунц, який очолював культурну подію протягом 22 років. На той час він був 40-річним піаністом, композитором і аранжувальником з Базеля. Його дії постійно наштовхувались на протидію різних людей, одним з яких був партнер Берендта Ральф Шульте-Баренберг, що керував касою фестивалю навіть після відставки останнього. Зокрема, в Грунца була ідея запросити 7 видатних піаністів та придбати 40 клавішних інструментів: клавесин, клавінет і орган Хаммонда, щоб грати музику на них та електропіаніно. Але Шульте-Баренберг вирішив, що це дорого і не окупиться. Довелося розривати контракти.
В 1973 році публіка освистала гурт Duke Ellington Band, який виглядав втомленим після турне по Європі. Це створило певні перешкоди керівництву, яке прагнуло запрошувати на фестиваль нових музикантів.
В 1978 році Міріам Макеба і Абдулла Ібрагім не змогли представити повноцінну програму на фестивалі і публіка їх теж критикувала. Дирекція була змушена надати глядачам 2200 квитків на наступний концерт цих музикантів, щоб вгамувати невдоволених.
У 80-ті роки фестиваль був відомою музичною подією, яка викликала нові дивовижні та якісні відчуття.
В 90-ті Грунца було звільнено. Його наступник Альберт Мангельсдорф намагався просувати на заході європейські джазові проєкти, але й він протримався лише 5 років. В 2001 році фестиваль змінив місце свого проведення з Будинку світових культур на Будинок Берлінського фестивалю.
Гроші та підтримка фестивалю
Фестиваль отримував кошти завдяки державним субсидіям, участі радіо- та телевізійних станцій. Організатори навіть після сплати всіх податків, гонорарів могли залишати собі близько 50 тис. марок. Зокрема, фестиваль отримував кошти від MPS records, яка платила організаторам 2000 марок за платівку, а також завдяки їй вдавалося покривати витрати на відрядження музикантів. Також 1/5 витрат в 500 тис. марок можна було покрити завдяки квиткам, ще 1/5 давала влада Берліну, а 3/5 покривали радіо та телебачення, щоб мати права на запис.
Фестиваль у 2000-х роках
З 2012 по 2014 роках фестивалем керував Берт Ноглік, а з 2015 роках його змінив англієць Річард Вільямс. Останній бачив значення фестивалю у провадженні нових ідей в джазі. В 2021 роках фестиваль отримав нагороду за свою витончену програму.